Образи і символи смерті в культурі

суспільства. Тому у змінах сприйняття смерті знаходять своє вираження

зрушення в трактовці людиною самої себе. Іншими словами, винахід

трансформацій, які терплять смерть в “колективному безсвідомому”, могло б

пролити світло на структуру людської особистості і на її перебудову, що

існує на протязі віків.

Ар‘єс намічає п‘ять головних етапів у повільній зміні підходів по

відношенню до смерті.

§1. Перший етап, який представляє собою не етап еволюції, а скоріше

етап, що залишається стабільним в широких верствах народу, починаючи з

архаїчних часів аж до XIV ст., якщо не до наших днів, він позначає висловом

“всі вмремо”. Це стан “прирученої смерті”. Така її кваліфікація зовсім не

означає, що до того смерть була “дикою”. Ар‘єс хоче лише підкреслити, що

люди Раннього Середньовіччя відносились до смерті, як до повсякденності,

яка не навіювала їм особливих страхів. Людина органічно включена в природу,

і між мертвими і живими існує гармонія. Тому “приручену смерть” приймали в

якості природньої необхідності. Так відносився до смерті лицар Роланд, але

так само фаталістично її сприймає і російський християнин з повісті Льва

Толстого.

Особливість Раннього Середньовіччя в тому, що лицарська аристократія

впровадила систему образів, яка існує в народних, усних культурах, в

суспільство кліриків , послідовників і реставраторів античної вченості.

Смерть Роланда стала смертю святого. Середньовічний образ святого був

запозичений кліриками у культури світської, лицарської, яка сама мала

фольклорне начало.

Та література і та епоха цікаві нам, тому що вони дозволяють на

основі текстів ясно побачити відношення до смерті, характерне для тієї дуже

старої і дуже довгої цивілізації, яка належить до перших віків людської

історії, а погасає тільки зараз, на наших очах.

Герої тієї літератури вмирають не як прийдеться. Їх смерть

регулюється суворим ритуалом, описаним поетами. Смерть звичайна, нормальна

не приходить до героїв спонтанно, непомітно, навіть якщо вона наступає як

наслідок випадкової рани, навіть якщо до неї призводить, що бувало, сильне

хвилювання.

Саме істоти в цій смерті те, що вона залишає час усвідомити її

наближення. “Ах, прекрасний сер, ви вважаєте, що помрете так швидко? ” –

“Так,- відповідає Говен, - знайте, що я не проживу й двох днів” (1;41). Ні

лікар, ні друзі, ні священики не знають про це так добре як він.

Благочестиві монахи не відрізняються в цьому відношенні від лицарів.

Надпис 1155 р. розповідає, що церковний страж в Сен-Пол-де-Нарбони

“побачив” як наближається до нього смерть, ніби наперед знав про свою

кончину. В оточенні монахів він склав заповіт, посповідався, пішов до

церкви прийняти причастя і там помер.

Деякі передчуття мали характер чуда; особливо вірним знаком було явлення

померлого, хоча б і у віяні.

Навіть безумний Дон Кіхот, не намагався втекти від смерті.

“Племінниця,- сказав він дуже розумно, - я відчуваю, що близький до смерті”

(1;42).

Віра в те, що смерть попереджає про свій прихід, ще довго зберігалася

в менталітеті народу. Щоб її знайти, потрібен був геній Толстого, який

постійно роздумував над темою смерті і міфом про народ. На маленькій

станції, вмираючи він постійно повторював : “А мужики? Як же мужики

вмирають?” (1;42).

Раптова смерть руйнувала світовий порядок, у який вірив кожен. Вона

Була абсурдним знаряддям в випадку, іноді виступавшого під видом Божого

гніву.

В Середньовіччі низькою була не тільки раптова смерть, а також смерть

без свідків і церемоній, як, наприклад, смерть мандрівника в дорозі,

утопленика, якого виловили в річці, незнайомої людини, яку знайшли на краю

поля, або навіть сусіда, якого вбив грім без всякої причини.

Ще в більшій мірі була позорною смерть засуджених. До XIV ст., їм

відмовляли навіть у можливості спати свою душу перед стратою : в іншому

світі їх повинно було чекати те ж прокляття, що і в цьому.

Відстань між життям і смертю не сприймалась як “радикальна метабола”.

Не було віри в просте продовження життя по ту сторону земної кончини.

Останнє прощання Роланда і Олів‘є не містить ні якого натяку на можливість

знову зустрітися на небесах. Тоді вважали, що мертві сплять.

Образ смерті як сна пережив століття: ми знаходимо його в літургії, в

надгробній скульптурі, в заповітах. Навіть сьогодні після чиєї-небудь

смерті люди моляться “за упокой його душі”. Мертві спали в квітучому саду.

Тисячі років береглося незмінне відношення до смерті. Цьому

відношенню до смерті відповідало відношення до мертвих, яке виражало

почуття байдужої близькості. Ця позиція характерна для певного історичного

періоду: вона з‘являється в V столітті н.е. і зникає в кінці XVIII ст., не

залишивши і сліду на наших сучасних традиціях. Цей період починається із

зближення живих і мертвих, і проникнення кладовищ у міста і села, в центр

поселення людей. Завершується він тоді, коли змішування живих і мертвих

стало не прийнятними.

Відчуваючи свою близкість зі смертю, древні боялися сусідства з

вмершими і тримали їх в стороні від себе. Захоронені в землі або спалені на

вогнищі покійники вважалися не чистими, і їх близкість могла осквернити

живих. Місцезнаходження одних повинно було бути відокремлене від світу

інших, щоб уникнути усякого контакту між ними, за виключенням спеціальних

днів, коли приносили жертви.

Але така нетерпимість до сусідства з померлими ослабла у ранніх

християн, спочатку в римській Африці, а згодом у самому Римі. Ця зміна дуже

показова: за нею стала все яскравіше виявлена різниця між відношенням

язичників до мертвих і новим відношенням християн. Це сталося після віри у

воскресіння плоті, яка об‘єдналася з культом древніх мучеників і їх

гробниць.

Вся ситуація, таким чином, перевернута в порівнянні з античністю.

Саме одиноке захоронення, в стороні від інших, яке, як вважали

середньовічні люди, рахувалося в древності нормою, тепер було жахливим.

Церква повинна була передувати кладовищу. Перетворення кладовища в

церкву не дозволялося. Кладовище починалося всередині церкви і

продовжувалося за її стінами, в оточуючому її просторі, яке також входило в

поняття церкви.

Самою вражаючою особливістю було виставлення кісток померлих на

показ. В часи Рабле черепа і кістки валялися повсюди слугували бродягам в

околицях церкви невинно вбитих немовлят, “чтобы отогреть зад”.

Середньовічне кладовище було не лише місцем, де похоронили. Як

підкреслює Т.Ле Бра, словом кладовище називали також місце, де давно вже не

виконували погребінь або навіть зовсім ніколи не хоронили, але це місце

виконувало функцію, загальну для всіх кладовищ: разом з церквою вони були

серцевиною соціального життя, заміняючи собою римський форум. Протягом

всього Середньовіччя і до кінця XVII ст. кладовище відповідало як ідеї

суспільного місця, так і іншій, сьогодні єдиній, ідеї некрополя.

Ця двояка функція знаходить своє пояснення в тому, що кладовища

наділялися правом сховища. Функція сховища перетворювала кладовища іноді в

місце знаходження живих, але завжди в суспільному місці, де люди могли

зустрічатися, незалежно від того, продовжували там хоронити померлих чи ні.

Люди, які попросили сховища на кладовищі, поселялися там і відмовлялися

звідти іти.

Право сховища зробило кладовище не тільки місцем зборів та

прогулянок, алей ринком, ярмаркою.

Але збори XV ст. постановили заборонити на кладовищах усяку мирську

діяльність, включаючи проведення засідань судів і винесення вироків.

Роблячи висновки, можна сказати, що люди в ті часи не сприймали

смерть як особисту драму і зовсім не сприймали як індивідуальний акт – в

ритуалах, які супроводжували кончину індивіда, виражалась солідарність з

сім‘єю і суспільством. Ці ритуали були змістовною частиною стратегії людини

у відношенні до природи. Помираючий – головне лице в церемоніалі, якій

супроводжував і оформляв його відхід із світу живих.

Але й сам цей відхід не сприймався як повний і безповоротній розрив,

оскільки між світом живих і світом мертвих не відчувалося непрохідної

прірви. Зовнішнім вираженням цієї ситуації може слугувати, на думку Ар‘єса,

те, що в протилежність погребінням античності, які відбувалися за межами

міської стіни, на протязі усього Середньовіччя захоронення відбувалося на

території міст і сіл : з точки зору людей тієї епохи, було важливо

помістити покійника поближче до храму Божого.

Відсутність страху перед смертю у людей Раннього Середньовіччя Ар‘єс

пояснює тим, що, за їх уявленнями, померлих не чикав суд і розплата за

прожите життя. Важливо підкреслити, що проблеми есхатології Ар‘єс

переводить з богословського плану в план ментальностей. В центрі його уваги

– не догма, а “розлиті” в суспільній свідомості образи смерті, посмертного

суда. За цими “останніми речами” таяться людські емоції, колективні

уявлення і патентні системи цінностей.

§2. Ідея Страшного Суду, яка вироблена, як пише Ар‘єс, інтелектуальною

елітою і затверджена в період між XI i XIII століттями, знаменував другий

етап еволюції відношення до смерті, який Ар‘єс назвав “Смерть своя”.

Починаючи з XII ст. сцени загробного суду зображуються на західних порталах

соборів, а згодом, приблизно з XV ст., уявлення про суд над родом людським

замінюється новим уявленням – про суд індивідуальний, який відбувається в

момент кончини людини. Більш важливе значення надається поховальним

обрядам.

Майже до віку наукового прогресу люди вважали, що життя продовжується

і після смерті. Ідеї продовження простягаються в часі від самих перших

відомих нам погребінь епохи середнього палеоліту з їх інвентарем, який

назначався для загробного життя померлого, і до наших днів наукового

скептицизму.

Християнство сприймало традиційні судження здорового смислу і

стоїчної філософії про народження людини як начало його вмирання.

Народження – перший крок до смерті, казали римські стоїки. Християнство

запозичило також дуже древню ідею про продовження існування людини в

загробному світі, сірому і печальному, і ідею більш пізню, менш популярну і

більш сувору, про суд над живими і мертвими. Нарешті, воно повернуло

віруючим всі надії релігій спасіння, пов‘язуючи спасіння душі людини з

втіленням і посмертним воскресінням Ісуса Христа. В настановах апостола

Павла життя в гріху є смерть, а фізична смерть є вступ до вічного життя.

Ми уявляємо собі середньовічне суспільство, де домінує церква і де

реакція на її тотальне господство приймає форму єресей і примітивного

натуралізму. Це правда, що світ жив тоді в тіні церкви, але це не значить

повного прийняття усіма християнських догм. Це означало скоріше визначення

загальної мови, одної системи комунікації і розуміння. Бажання, які

виходять з глибини сутності людини, виражалися в певній системі знаків, а

ці знаки набували слів християнської лексики. Але – це дуже для нас важливо

– кожна епоха спонтанно відбирала деякі знаки, надаючи перевагу іншим, які

залишалися про запас, на майбутнє, оскільки ті чи інші знаки краще виражали

глибинні тенденції колективної поведінки.

Вражає, що в літературі акцентується розлад тіла ще при житті.

Виникає відчуття, що в повільну еволюцію традиційної моделі смерті

вливається щось брутальне.

Перша думка – нагадування про жах розкладу було для бідних монахів

способом схвилювати і притягнути до глибокої віри маси мирян, а особливо

городян.

То був, як відомо, час, коли церква поставила ціль завоювати душі і

тих людей, що колись були представлені язичницько-християнському фольклору.

Знаряддями цього міссіонерського завоювання були монахи, які намагалися

вразити уявлення мирян сильними образами, в тому числі образами смерті.

Найкраще ми зрозуміємо, як люди відносились до смерті у цей період на

прикладі іконографії.

Надгробне мистецтво того періоду зверталося до теми Суду, це судилище

виглядало менш лякаючим, чим пізніше, і завжди змальовувалось тільки в

перспективі пришестя Христа і пробудження праведників.

Починаючи з XII ст. ми можемо простежити, як протягом чотирьох

століть іконографія розвертає на порталах церков нескінченну стрічку

варіантів великої есхатологічної драми.

Стара сцена – Христос в славі Своїй, який сидить на небесному

престолі. У випромінюваному Ним світлі зникає, завершується історія цього

світу і окремої людини і перемагає вічне і трансцендентальне.

Таким чином, в XII ст. затвердилась нова іконографія, яка накладала

євангельську концепцію Страшного Суду на апокаліптичну концепцію кінця

світу, пов‘язувала одну з другою. В XIII ст. ідея Страшного Суду майже

зовсім витіснила ідею другого пришестя Христа. З цього часу перед нашими

очима розвертається на камінні сцени судового засідання: суддя Христос на

троні оточений ангелами із знаменами в руках – символом судової влади.

Іноді поруч з Христом – суддно стоїть його свита – дванадцять апостолів.

В XIV-XV ст., за уявленнями сучасників, виконанням загробних рахунків

займаються ті, кому вигідно, якщо дурні справи людини переважають, - сили

пекла, чорти. Для благочестивих моралістів XVII-XVIII ст., була неприйнятна

думка, ніби лише диявол займається виконанням рахунків на Страшному суді.

Велика драма покинула простори потойбічного світу. Вона наблизилась,

вона розігрувалась тепер в кімнаті самого вмерлого. Тому на зміну

попередній іконографії Страшного суду прийшла нова: гравюри на дереві,

індивідуальні картинки, які кожен міг мати у себе в кімнаті. Ця іконографія

при всій своїй новизні повертає нас до архаїчної моделі смерті. Ліжко,

символ кохання і відпочинку було і місцем смерті. Умирала людина від

хвороби чи своєю природною смертю, вона завжди помирала в ліжку. Раптова

смерть вважалася виключною і жахливою, адже навіть серйозні поранення чи

нещасні випадки залишали час для ритуальної агонії в ліжку.

Соціальні умови заставляли вже не демонструвати скорботу, а, напроти,

проявляти стриманість і зберігати контроль над собою. Навколо померлого

немає місця для довгих і галасливих оплакувань. Сім‘я покійного, його

друзі, не грають більше головної ролі в цьому дійстві. Головні ролі віднині

закріплені за священиками, але перш за все за монахами. Іншими словами – за

новими спеціалістами у справах смерті.

Починаючи з XIII ст. урочиста траурна процесія стала символом смерті

і похорон. Склад процесії і порядок слідування регулювався не звичаєм і не

волею церкви, а бажанням самого померлого, зафіксованого в заповіті.

Ще одна зміна. Мертве тіло віднині надовго буде заховане від очей.

Прихованість смерті означало в історії культури перехід до нового етапу.

Частина кладовища, його периферія, була як би продовженням церкви, і

надгробна скульптура була там багато представлена. Низькі погребальні

галереї були вже з XIV ст. розділені на часовні, аналогічні боковим капелам

церкви. Але й центральна частина кладовища, завжди перекопана могильщиками,

постійно міняла свій вигляд. Між великих братських могил для бідних, цих

страшних ям, виділялися тут і там декілька не багаточисельних надгробних

пам‘ятників.

Підсумовуючи, хочу сказати, що в своїй смерті людина відкриває

особисту відповідальність. Характерна для Середньовіччя анонімність

погребінь постійно виживається, і знову, як і в античності, з‘являються

епітафії і надгробні зображення померлих. В XVII ст. виникають нові

кладовища, розміщені поза міською межею.

Хейзінга був схильний пояснювати мистецтво macabre відчаєм, який

оволодів людьми після Чорної смерті, - Ар‘єс, слідом за Тененті, бачить в

демонстрації зображень скелетів і розкладаючих трупів свого роду противагу

тій жазі смерті і матеріальних багатств, яка знаходила вираження і в ролі

заповітів. Заповіт, який Ар‘єс розглядає як факт історії культури, слугував

засобом “колонізації” і освоєння потойбічного світу, маніпулювання ним.

Заповіт дав людині можливість забезпечити особисте благополуччя на тому

світі і примирити любов до земних багатств з бажанням про спасіння душі. Не

випадково саме у другий період Середньовіччя виникає уявлення про

чистилище, яке займає проміжки положення між пеклом і раєм.

§3. Третій етап еволюції сприйняття смерті по Ар‘єсу, - “Смерть

далека й близька” - характеризується крахом механізмів захисту від природи.

Ми прослідкували на протязі всього Середньовіччя, як затверджувалась

нова чуттєвість, яка надавала реальній смерті людини все більшого значення.

На при кінці Середньовіччя нова чуттєвість досягнула тієї інтенсивності,

яку передають лякаючи образи мистецтва macabre. Ця еволюція призвела до

сконцентрованості думок і почуттів на самому моменті фізичної смерті.

Досягнувши цієї точки, розвиток призупинився.

Розпочинається цей відхід приблизно з Відродженням і продовжується до

XVII ст. Вловити цей процес, спираючись на конкретні нові факти. важко. Все

залишалося так, як було в Середньовічному минулому. Ніяких змін, які б

кидалися в очі, так що неважко помилитися і подумати, ніби не порушувало

багатовікової стабільності. А між тим крізь цю зовнішню незмінність

просвічується дещо нове відношення старих позицій до смерті.

Починаючи з XVI ст. сам момент смерті – в кімнаті, в ліжку – втрачає

свою відносну важливість. Смерть стає чимось метафізичним, яке виражається

метафорою “розходження душі з тілом”, яке відчувається як прощання

наречених, або ж двох друзів, давніх і близьких. Думка про смерть

асоціюється з ідеєю розриву людського цілого. Недарма ця епоха “надгробія

душі”, коли колективна чуттєвість починає проникати ідеєю дуалізму душі і

тіла. Не в сам момент смерті і не тоді, коли вона вже близька, треба думати

про неї. Про неї треба думати все життя.

Відношення “другого Середньовіччя” до світу було двійним. З однієї

сторони, жадна любов, яку назвали avaritia. З іншої – кінцевий розрив,

тотальне відречення, роздача майна біднякам і відхід в монастир. Єдиний

можливий компроміс між цими двома позиціями знаходився в системі гарантій

для потойбічного світу, в якій матеріальні багатства гарантуються духовними

багатствами.

Смерть чудова і повчальна, кінець життя праведний і святий, нагадує ще

традиційну приручену смерть, яку приймають з покірністю. Але ця нова смерть

не обділена театральністю, до кінця XVIII ст. ще здержаною, переросте у

велику риторику смерті, характерну для європейського романтизму.

В епоху “другого Середньовіччя” духовні автори ставлять в центр своїх

настанов сам момент смерті, тому що саме він викликав сумніви і викликав

інтерес у їх сучасників. Але починаючи з Відродження вони залишають цю

тему, так як сумнівів і питань стало менше. Так вони виражають на свій лад

відхід від середньовічного почуття життя і смерті.

Людина нового часу починає відчувати відсторонність від моменту

фізичної смерті. Ця відсторонність ніколи не виражається в словах,

вірогідно, навіть ніколи ясно не усвідомлюється. Смерть була тоді замінена

Страницы: 1, 2, 3, 4