Трансільвания

державами - переможцями в Другій світовій війні 1939-1945 р., з одного

боку, і колишніми союзниками фашистської Німеччини в Європі - Італією,

Болгарією, Угорщиною, Румунією і Фінляндією - з іншого. Проекти договорів

відповідно до рішень Потсдамської конференції 1945 р. були підготовлені в

ході роботи 1-ї сесії Ради міністрів закордонних справ (вересень - жовтень

1945р., Лондон), наради міністрів закордонних справ СРСР, США і

Великобританії в Москві (грудень 1945 р.), наради заступника міністрів

закордонних справ у Лондоні (лютий - квітень 1946 р.), 2-ї сесії СМИД

(квітень - липень 1946 р., Париж) і розглянуті на Паризькій мирній

конференції 1946 р. Набрали сили 15 вересня 1947 року. Договір з кожною з

п'яти держав підписаний тими державами-переможцями, що знаходилися з ним у

стані війни.

Паризькі мирні договори 1947 року побудовані по одному типу. Вони

складаються з преамбули і постанов: територіального, політичного,

військового, економічного, про репарації і реституціях. Заключні постанови

стосуються виконання і тлумачення договору, порядку його ратифікації і

вступу в силу. У додатках до кожного договору містяться роз'яснення по

деяких важливих питаннях до статей договору і спеціальні положення, що

відносяться до промислової, літературної і художньої власності, контрактам,

укладеним до війни, термінам давнини й ін. Договори з Болгарією, Угорщиною

і Румунією містять також спеціальні положення, що відносяться до Дунаю

(статус Дунаю остаточно був визначений на конференції в Белграді в липні -

серпні 1948 р.).

Політичні постанови договорів збігаються в основному з відповідними

постановами мирного договору з Італією (розпуск фашистських організацій,

відновлення демократія, воль і т.д.). Військові постанови договорів

регулюють питання про склад збройних сил цих держав. Договори установили

обсяг репарацій, виплачуваних Болгарією, Угорщиною і Румунією. Болгарія

зобов'язалася виплачувати репарації Югославії і Греції, Угорщина -

Радянському Союзу, Чехословаччини і Югославії, Румунія - Радянському Союзу.

Було визнане право придушених агресією країн на реституцію майна,

вивезеного з їх території, а також - право Радянського Союзу на всі

німецькі активи в Болгарії, Угорщині і Румунії (пізніше Радянський Союз,

сприяючи економічному розвитку Болгарії, Угорщині і Румунії, відмовився від

значної частини компенсацій за нанесений йому збиток).

Північна Трансільванія була повернута Румунії.

Румунія - це Карпати, курорти Чорного моря, дика природа дельти

Дунаю, монастирі північної Молдови, Трансільванія з легендою про Дракулу,

гарні вина і незвичайні страви. І хоча, мабуть, тільки історія Дракули

міцно асоціюється у нас з Румунією, це далеко не все, на що багата ця

країна.

Трансільванія - найзагадковіша область Румунії. Головним чином,

завдяки життю і діяльності графа Дракули, легендарного середньовічного

правителя. У Трансільванії люблять в основному м'ясні страви зі свинини і

баранини. Готують їх майстерно, чим викликають захват іноземних туристів,

що подорожують "дракулівськими" місцями. Спеціально для іноземців місцеві

жителі запікають цілого барана в глині. Існує легенда, що кухарі Дракули

готували для нього цю страву, з тією лише різницею, що замість баранів

використовувалися бранці графа. Барана забивають, потрошать, обмазують

глиною і кладуть на пару годин у спеціально викопану яму, в якій жевріє

вугілля, попередньо змішують зі спеціями і травами. Яму зверху засипають

землею і чекають, розповідаючи моторошні історії з життя Дракули. А потім

барана виймають, розбивають глиняний футляр, готове м'ясо розрізають і

подають туристам. Кажуть, баран по-дракулівськи - фантастична страва.

Сьогодні в багатьох уявах Дракула - елегантний вельможа, одягнений у

фрак з холодним дотиком рук, незвично виступаючими кликами і поглядом

блискучих очей, від якого спиняється кров. Таким його змальовують автори

романів та режисери фільмів жаху, копіюючи “безсмертний” твір ірландця

Брема Стокера, написаний століття тому. Однак образ графа-вампіра мало в

чому схожий на свій прототип-людину, яка існувала насправді.

В романі Стокера дивним чином переплетені дійсні факти з вигадкою і

повною нісенітницею. Наприклад сам Дракула тут виступає трансільванським

графом з давнього секлерського (сейкельського) роду, його замок знаходиться

поблизу “поштового містечка” Бистриця за ущелиною Борго. Є тут і інші

фантастичні подробиці: саксонці проживають виключно на Півночі

Трансильванії, а волохи виключно на Півдні, край, в якому знаходиться

Бистриця, безпосередньо межує з Буковиною, племена угрів наслідують бойовий

дух ісландців (!?), а, переселяючись до Паннонії, зустрічають у

Трансільванії племена гуннів Атілли (давно зниклі) і сейкелів, які

розбивають Угрів і Гонфоглалаша (!) (Гонфоглалаш з угорської завоювання

Вітчизни).

Хтось скаже, що це, мовляв, тільки художній твір, але ж яким треба

бути невігласом, щоб написати таке. На превеликий жаль більшість незнайомих

з історією Трансільванії читачів роману впевнена у дійсності цих “фактів”.

Насправді розповідь Стокера тільки політ авторської фантазії. Трансільванія

не якась там окрема країна, а лише складова частина Угорського королівства,

воєводство, Бистриця не “Поштове містечко”, а одне з найвідоміших міст

Трансільванії, одне з тих семи, які складають німецьку назву краю –

Зібенбурген (Семиграддя), Борго не ущелина, а гірський перевал, а також

одноіменне містечко; саксонці жили не тільки в окрузі Бистриці на Півночі,

але й заселяли увесь Південь Трансільванії. Нарешті граф Дракула зовсім не

граф, а воєвода Валахії, країни, що розташувалась між Південними кордонами

Трансільванії і Дунаєм, за національністю він був волохом і аж ніяк не

секлером. Але хто ж такий цей оповитий таємницями Дракула, і звідки таке

чудернацьке ім’я? На поставлене запитання неможливо відповісти, не

розповівши історії його предків і країни якою вони правили.

Справжнє ім’я Дракули – Влад, було дано йому при охрещенні. Він був

п’ятим представником династії воєвод Валахії з таким ім’ям. Засновником

династії був Басараб син Татамера, знаменитий тим, що вперше добився

незалежності Придунайської Валахії від угорського королівства (хоча й

ненадовго). У 1330 р. для приборкання непокірного вассала у похід вирушив

сам король Карл-Роберт, але потрапив до пастки, влаштованої Басарабом.

Тільки відвага Деже Гейдерварі тоді спасла королю життя. Сам Гейдерварі

загинув від стріл Волоських лучників. Декілька років по тому угорці

приборкали Басараба і той був змушений віддати своїх кревних родичів в

заручники королю. Деякі знавці волоської історії стверджують, що

заручниками були Богдан (згодом засновник Молдавського князівства), його

брат Юга (предок Мараморошських родин Дунка і Ман), далі серед них ніби

були брати самого Басараба: Ніколае, Максім, Сенеслау, Міхай і Карачон –

предки відомих у нас в Закарпатті родин (Ілошваі, Долгаі, Петроваі,

Комлоші, Ліпчеі, Горзо і Кішвафалуші). Як би там не було, але значення

Валахії зросло. Про це свідчать родинні стосунки династії Басараба з

правлячими династіями балканського півострова (Болгарія, Сербія, Боснія,

Візантія). Волоські воєводи неодноразово ставали свояками також і угорських

королів. Єлизавета, дочка Олександра І і онучка Басараба І, була видана за

Владислава Опольського, племінника Єлизавети старшої, королеви Угорщини. До

речі, Владислав Опольский пізніше був князем Галіції і палатином Угорщини.

Початок першого правління Дракули. У Молдові Влада Дракулу зустріли

приязно, не зважаючи на султанський гнів, котрий міг призвести до війни з

Османською Портою. Безтурботне життя при молдовському дворі однак дуже

скоро скінчилось. В 1451 р. боярська опозиція вбила Богдана ІІ. Влад разом

зі Стефаном ( в майбутньому Великий ІІІ), сином Богдана, тікають до

Трансільванії. Тікаючи сюди, Дракула добре розумів, що з’явившись у

“вотчині” регента Гуняді міг поплатитись життям і за свої гріхи, і ще за

батькові. Регент однак зустрів втікачів приязно і надав усю необхідну

допомогу. Розрахунок Гуняді був надзвичайно точним. Зі свого і попередників

досвіду він розумів, що волоський воєводич неабиякий козир у Балканській

політиці. Воєвода Влад IV (син Дана) мав колись оступитись і зрадити. Так і

сталося. У 1452 році Влад IV забажав стати володарем замку Фогараш і

прилягаючих земель на тій підставі, що угорські королі завжди давали право

зверхності над цією територією. Тепер замком володів Гуняді і такі закиди

воєводи йому не сподобались. Воєводу це не спинило і в 1456 році він

перейшов до дій, тобто спустошив саксонські села на півночі Трансільванії.

Гуняді у відповідь вирішив прибрати Влада IV і посадити на трон у Тирговищі

Влада Дракулу. Вторгнення у Валахію однак довелось відкласти через

приготування до нової битви з турками. Відправляючись на битву, Янош Гуняді

довірив Дракулі управління Південними районами Трансільванії. Після

перемоги над турками під Бєлградом 1456 року у нього з’явилась можливість

допомогти своєму ставленику. До Валахії були послані емісари, які

підготували заколот і вбили Влада IV, коли Дракула підійшов з військом до

Тирговища. Так почалися вісім років першого правління Влада V, Дракули

(1456-1462).

Як ми вже знаємо, перше правління Влада V Дракули розпочалося з

вбивства його попередника Влада ІV, а це погана прикмета, яка не віщувала

новому правителю нічого доброго. Навіть якби й хотів Дракула правити

спокійно, то все рівно на заваді йому стали б різні доленосні обставини та

політичні фактори. З одного боку, угорський король, його радники і

трансільванські саксонці, з іншого - Османська Порта і боярська опозиція

Валахії заважали нормалізації життя у цій Богом забутій країні. Не знаючи

усіх цих причин і чинників, важко було б збагнути жорстоку поведінку

волоського воєводи, яка стала “притчею во языцех” ще за його життя.

Першим відомим кроком Дракули після вступу на престол у Тирговищі був

лист, датований 6 вересня 1456 р., в якому воєвода запевняє угорського

короля Ласло V-го у власній вірності, обіцяє дружбу трансільванським

саксонцям й головною ціллю свого правління оголошує боротьбу з турецькими

агресорами. (Дуже цікавим є факт, що у даному листі Дракула іменує себе

володарем трансільванських провінцій Фогараш і Омлаш).

Так, Дракула усією душею ненавидів турків, але роки, проведені у

полоні при дворі османського султана, стали йому у пригоді і багато чому

навчили. Наприклад, усі найважливіші справи він звик вирішувати сам, у

більшості випадків ставав на чолі війська, подаючи воїнам власний приклад

хоробрості і винахідливості.

Як згадує грецький хроніст Калкондулос, Дракула оточив себе тілесною

стражею, що свідчить про недовіру воєводи до своїх підданих і особливо

бояр, прихильників клану Данєшті. Боярська опозиція, що не бажала мати

сильного правителя, час від часу влаштовувала заколоти, один з яких,

очолений Альбу Великим, був дуже жорстоко придушений Дракулою. Ці події

знайшли відображення у німецько-саксонських переказах середини ХV століття

й навіть були віддруковані у 1500 р. у місті Страсбург з відповідними

ілюстраціями. Видрукована історія виглядає приблизно так. ...Воєвода,

бажаючи помститись боярам, запрошує усіх знатних бояр і дворян до своєї

резиденції, потім задає усім підступне запитання про те, скількох вони

пам’ятають правителів, що керували до нього. Ніхто не пам’ятав точного

числа воєвод, одні називали п’ятдесят, інші – тридцять. Тоді Дракула сам

дає відповідь й називає сімох представників свого тільки роду. За

неправильні відповіді п’ятсот бояр було посаджено на палі. На думку

істориків, ця цифра була дещо меншою, а саме п’ятдесят чоловік було

посаджено на палю. Існують версії і про двадцять тисяч страчених (Міхаел

Бегейм). Скоріш за все, точне число жертв було невідоме і їх число

збільшувалось пропорційно віддаленості того чи іншого регіону від місця

події. Подібні провини Дракули згадує у своїх записах також його прямий

потомок Міклош Олаг, архієпископ Естергомський. Згодом процедура саджання

на кіл стала для Дракули улюбленим способом страти, через що його прозвали

Цепешем у себе на батьківщині, Казіклі в Туреччині, Коробогузо в Угорщині.

Перекази про звірства Дракули повідомляють також, що з не меншою

жорстокістю він поводився зі старцями, жебраками та каліками. Запрошував їх

до якоїсь будови, примовляючи, що позбавить їх усіх земних болячок і

скорбот, пригощав, а за тим підпалював “гостей” разом із будівлею. Згідно

із цинічною заявою Дракули, в його країні мали залишитися тільки багаті і

ніяких бідних, які турбували б різними скаргами воєводу.

Даним оповідкам суперечать візантійські і російські хроніки, в яких

Дракула іменується “Великим” і “мудрим”, “богом помазаним” володарем і

“справедливим суддею”. Особливо на заслугах Дракули наголошує російська

хроніка і зрозуміло чому - написана вона була у часи царя Івана ІІІ та його

онука Грозного, які стикалися з тими самими проблемами, що й Дракула.

Цікаво, що російська страта колесуванням дуже нагадувала страту посадженням

на кіл.

Інша легенда про діяння Дракули розповідає про насилля над

громадянами міста Тирговища-столиці, яких за участь в забитті батька і

брата воєвода зігнав до резиденції в Ардєш, щоб вони збудували на вершині

сусідньої гори фортецю, яка мала бути споруджена до кінця року. Міщани

виконували веління воєводи, вмираючи сотнями від голоду та холоду, але

фортецю збудували. Вона була названа Поенарі, її руїни стоять донині. Однак

не ця історія стала найвідомішою в історії діянь Дракули. Резонансним (на

всю Європу) став похід Дракули на трансільванські міста Брашов та Себен.

Подібного розмаху жорстокості Східна Європа, мабуть, не бачила з часів

татаро-монгольської навали ХІІІ століття.

Саксонський фактор. Ворожнеча Дракули з трансільванськими саксонцями

має свою передісторію. Її витоки криються у волоській політиці саксонців,

головну роль в якій відіграли меркантильні інтереси останніх. Добре відома

нам “Страсбургська” друкована історія надає опис одного з перших конфліктів

між Дракулою та саксонцями, замовчуючи, правда, причини, що його

спричинили. Слідуючи опису події, Дракула спустошив одне прикордонне

саксонське село Бекендорф, усіх жителів якого закував у ланцюги і відвів до

Валахії, де і посадив їх на палі. Цей сумний “випадок” підтверджує лист

Ласло Гуняді (сина регента Яноша), датований груднем 1456 року і

адресований громадянам міст Себена та Брашова. У даному листі Гуняді дає

знати саксонцям, що до нього з надійних джерел надійшла інформація про

спустошення, завдані Дракулою Південним областям Трансільванії, тому він

просить підтримати власного претендента на престол Валахії Дана (ІІІ)

грошима і військом. Він також застерігав саксонців, що Дракула повторить

набіг в недалекому майбутньому.

Нові напади Дракули на Трансільванію, як і передбачав Гуняді,

періодично відбувалися з 1456 по 1462 рік, причому чим далі, тим більше

зростала їх жорстокість. Але чим можна пояснити ці напади? Причини різні,

проте найголовнішими з них були, мабуть, зависть до багатства саксонців з

боку Дракули, меркантилізм і непослідовність у політиці з боку саксонців.

Як відомо, трансільванські саксонські купці були найбільшими посередниками

у Левантійській торгівлі, через їхні міста пролягали важливі торгівельні

шляхи, вони ж контролювали Волоські і Молдовські ринки, торгуючи на них

дорогоцінностями, тканинами, бакалією та іншими продуктами власного

виробництва. Натомість з Валахії вивозились сільськогосподарські продукти,

які доставлялись саксонцями через Буду та Відень до Нюрнберга та Данціга у

Німеччині. Колись саксонські купці мали необмежені привілеї при зборі мита

та податків, урізані за часів Людовика Великого та Жигмонда. Отже, якщо

саксонці володіли незліченними багатствами, то Дракула правив країною,

розореною турецькими походами та даниною. Коли Волоський воєвода виявив

бажання поправити свої фінансові справи за рахунок обмеження прав і

привілеїв саксонських купців, останні почали підтримувати опозицію в

країні, надаючи кошти претендентам на трон. В часи першого правління

Дракули в Трансільванських замках Омлаш і Фогараш або і в містах волоські

опозиціонери завжди знаходили прихисток, і це добре було відомо Дракулі.

Неодноразово воєвода надсилав листи саксонцям, в яких вимагав не

підтримувати претендентів на трон –Дана (ІІІ) та Влада Калугера, але ті

продовжували користуватися їх підтримкою. У відповідь Дракула спалив у

якомусь сараї чотириста молодих купців, які прибули до Валахії з метою

вивчення мови. Згодом воєвода напав на Брашов, спустошивши усі околиці та

навколишні села. Їх жителів за “традицією” було страчено на палях. Одного

разу саксонці проявили впертість, обороняючи замок Зейндінг, тоді Дракула

вилив свою злість на невдасі – своєму полководцеві, посадивши його на кіл.

В 1457 р., після страти Ласло Гуняді, в політичному житті Угорського

королівства сталися великі зміни. На чолі магнатської ліги, якою раніше

керував страчений Ласло, став його дядько Мігай Сіладі. На даний момент він

поставив собі за мету зламати опір воєводи Трансільванського – Розгоні. Для

боротьби з Розгоні потрібен був союзник, якого Сіладі знайшов в особі

Дракули. В грудні 1457 р. він надсилає воєводі листа, в якому називає

Дракулу своїм братом “fratrem nostrum” і береться залагодити конфлікт з

саксонцями. Сіладі свою обіцянку виконав, і колишні вороги знову стали

друзями. Вже у 1458 р. Дракула підтримав лігу Гуняді у стремлінні посадити

на угорський трон Матяша племінника Складі.

Використана література

1. Хрестоматия по новейшей истории в 3-х томах. Под ред. Гафурова Б.Г.,

Зубока Л.И., Куранова Г.Г., Майского И.М. М., 1968.

2. Авдаков Ю.К. Экономическая история социалистических стран. М., 1988.

3. Гелб А.Х., Грей Ч.У. Экономические преобразования в странах

Центральной и Восточной Европы: проблемы, тенденции, перспективы.

М., 1995.

4. Из истории народно-демократических и социалистических революций в

странах Центральной и Юго-Восточной Европы. Сборник статей. Под ред:

Палева Л.Б. М., 1977.

5. История Венгрии в 3-х т. Под. ред. Исламова Т.М. М., 1972.

6. Краткая история Венгрии: с древнейших времен до наших дней. Под ред.

Исламова Т.М. М., 1991.

7. Чизмадиа А, Ковач К, Асталош Л. История венгерского государства и

права. М., 1986.

8. Чехословацкая Социалистическая Республика: Справочник. Политиздат,

1985 г.

9. Венгерская народная республика: Справочник. Политиздат, 1985г.

10. Социалистическая Федеративная Республика Югославия: Справочник.

Политиздат, 1985г.

11. Советский энциклопедический словарь. - Москва, "Советская

энциклопедия", 1987 г. Издание четвертое.

12. Страны мира. Справочник. - Москва. Издательство политической

литературы. 1991 г.

Страницы: 1, 2