Місце України в глобалізаційних процесах

корпоратизація є важливою і органічною складовою глобалізації світу.

Глобальні корпоративні комунікації стали настільки інтенсивними, що вже

сьогодні вони є реальною основою майбутнього глобального корпоративного

менеджменту, а через нього і глобального світового менеджменту.

Ще починаючи з 1989 року вчені приділяли велику увагу глобальному

корпоративному менеджменту. Про це говорить опублікована в Швейцарії

наукова доповідь «Глобалізація корпоративних комунікацій». Сучасні проблеми

глобального управління нерозривно пов'язані з інформаційною глобалізацією,

в тому числі з глобальними масовими комунікаціями. Цей зв'язок є настільки

тісним, що багато дослідників пропонують інтегрований комунікатпвно-

управлінський підхід в глобалістиці. Після всього позитивного і негативного

досвіду сьогодні знову дуже актуальними проблемами глобалістики стали

проблеми глобального моделювання і прогнозування.

Глобальне моделювання до кінця XX століття стало реальною практикою і

механізмом, через які досліджуються варіанти «поведінки» глобальних систем.

Відомо, що витоки глобального моделювання відносяться до таких проектів як

«Мир-1», «Мир-2» або «Світова динаміка» Д. Форрестера (1971). Такі або

подібні моделі розроблялись і в колишньому СРСР. В 70—80-х роках з'явились

так звані «соціалізовані глобальні моделі», поліпроблемного типу, які

вимагали розв'язання величезного кола методологічних проблем.

Дуже складною проблемою було і залишається моделювання такого вузла

загальнопланетарних проблем як міжнародна безпека і збереження миру.

Глобальна універсальність цієї проблеми призвела до парадоксу — починаючи з

90-х років провідні глобалісти світу взагалі виносять цю метапроблему «за

дужки». В доповіді Римському клубу за 1991 рік глобальна проблема безпеки і

захисту миру також не значиться. На сьогоднішній день вчені виступають за

те, щоб глобальна проблема міжнародної безпеки і захисту миру залишалась на

порядку денному людства і, найперше, глобалістів-дослідників.

Сучасні глобалісти-дослідники поступово, хоч і нелегко, відмовляються

від ідеалізму в методології глобалістики і глобалізації. Професор Л. Туроу

з МТІ (США), закликаючи вчитись і переймати зразки соціальних досягнень і

норм передових країн, пише: «Якщо все населення Землі буде мати

продуктивність праці Швейцарії, стандарт споживання Китаю, соціальне

вирівнювання Швеції і дисципліну Японії, планета зможе витримати набагато

більше населення, ніж сьогодні». Відмовляючись від наївного ідеалізму, ми

все ж дотримуємося принципів і методології стриманого оптимізму. При

збереженні миру на Землі глобальна інтеграція людства, об'єднана сила праці

народів усіх країн, досягнення інтелектуальної технологічної революції

дозволить вирішити або пом'якшити глобальні проблеми людства і забезпечити

нову якість людського розвитку.

Ми схильні відносити проблеми глобального моделювання і прогнозування

до інтегральної проблеми глобального управління. Дотримуючись комплексного

і системного підходу, але разом із тим виходячи з відомих ресурсних

обмежень, ми неминуче йдемо шляхом самообмежень, тобто шляхом об'єктивно

неминучого селективного підходу. Відповідно до цього вибору глобальному

менеджменту і глобальному правлінню буде приділена особлива увага.

Розділ 2. СУЧАСНА ГЛОБАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА

2.1. Глобалізація економічних процесів (кн; 2,4+кн.; 2або 2.1)

Економічний, соціально-політичний, культурний розвиток людства в

останній чверті XX ст. відбувається під знаком глобалізації. Її економічна

складова пов'язана насамперед із джерелами, факторами, формами

господарського поступу. Йдеться про інвестиції й технології, робочу силу,

інтелектуальні й фінансові ресурси, менеджмент і маркетинг та ін. Зростають

міжнародна торгівля та інвестиції, небачених досі масштабів досягла

диверсифікація світових фінансових ринків та ринків робочої сили, відчутно

підвищилася роль ТНК у світогосподарських процесах, загострилася глобальна

конкуренція, з'явилися системи глобального стратегічного менеджменту.

Розглянемо принципові ознаки та характерні риси глобалізації як

суспільно-економічного процесу. З огляду на сформульовані в літературі

визначення даного поняття і форми прояву глобалізації в різних сферах

економіки і суспільства слід наголосити насамперед на тому, що глобалізація

є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до пост-

індустріальної стадії економічного розвитку, формування основ ноосферно-

космічної цивілізації. Звідси випливають якісні та кількісні ознаки і

показники, що характеризують розгортання даного процесу.

Серед найголовніших слід назвати зростаючу взаємозалежність економік

різних країн, все більшу цілісність і єдність світового господарства, в

основі яких — посилення відкритості національних ринків, поглиблення

міжнародного поділу і кооперації праці. Водночас підвищується загроза

глобальної ядерної катастрофи настання парникового ефекту, втручання в

природу людини шляхом генної інженерії, клонування тощо.

Помітно збільшується кількість країн і народів, що втягуються в процес

глобалізації. Особливим динамізмом характеризувались до останнього часу

«нові індустріальні країни» Азії та окремі держави Латинської Америки. На

авансцену світового економічного життя висуваються нові дійові особи, які

поряд із традиційними стають нині головними суб'єктами світогосподарських

процесів: міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, ФАО, МОП, СОТ);

країни «великої сімки»; регіональні організації, яких налічується близько

60; багатонаціональні корпорації (майже 50 тис.); інституціональні

інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компанії); неурядові

організації; великі міста; окремі видатні особистості (науковці —

Нобелівські лауреати, університетські професори, відомі фінансисти,

підприємці та ін.).

Щодо значення великих міст, то досить згадати, що, наприклад, в одному

лише Токіо виробляється вдвоє більше товарів і послуг, ніж у всій Бразилії.

Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм конкуренції,

коли зростаюча кількість суб'єктів світогосподарських зв'язків не має

певної державної належності.

Таким чином, глобалізація стає постійно діючим фактором і внутрішнього,

і міжнародного економічного життя.

Розгортання процесу глобалізації вирізняється суперечливим впливом на

національні економіки та на весь перебіг сучасного світового господарського

розвитку.

З одного боку, глобалізація небачено розширює можливості окремих країн

щодо використання та оптимальної комбінації різноманітних ресурсів, їхньої

більш глибокої і всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, з

іншого —глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу,

спричиняють маніпулювання величезними фінансовими й інвестиційними

ресурсами що становить реальну загрозу для країн із низькими і середніми

доходами.

Таким чином, слід ураховувати неоднозначність, різноспрямованість

впливу глобалізації на розвиток різних груп країн та галузей сучасного

виробництва. В процесі глобальних структурних трансформацій, що поступово

поширюються на світовий економічний простір, перевагу отримують галузі

обробної промисловості та сфери послуг. Сюди ж здійснюється перелив

капіталу і кваліфікованої робочої сили. Водночас інші галузі відчувають

гострий дефіцит факторів виробництва, посилюється їх депресивний стан

(наприклад, вугільна промисловість).

Іншим наслідком глобальних структурних змін стає процес деіндустріалі-

зації, який розпочався ще в 70-ті роки XX ст. під впливом світової

енергетичної кризи («голландська хвороба» деіндустріалізації). Нині

позитивним проявом деіндустріалізації можна вважати розвиток сервісної

економіки, ноосферизацію виробництва, виникнення космічних технологій,

поступовий перехід до неоекономіки, до постекономічних форм суспільства.

Негативний аспект деіндустріалізації полягає в загрозі повернення до

застарілих, традиційних, архаїчних структур господарства в ряді країн, що

розвиваються, та в перехідних економіках внаслідок їхньої

неконкурентоспроможності та слабкості власної ресурсної бази економічного

розвитку.

Головне завдання країн з так званими виникаючими ринками полягає в

мінімізації вразливості щодо зовнішніх шоків, а також залежності від

іноземних інвесторів, які спрямовують сюди великі потоки так званих

«летучих» капіталів. Найбільшу загрозу глобалізація становить для багатьох

країн, що розвиваються, бо саме вони відчувають гостру нестачу людського

капіталу, інституцій, господарської інфраструктури, економічних рішень,

необхідних для реалізації наявних можливостей.

Промислово розвинуті країни отримують найвідчутніші дивіденди

глобалізації. Шляхом торгівлі, інвестицій, доступу до зовнішніх джерел

ресурсів глобалізація полегшує заміну низько - кваліфікованої робочої сили

за рахунок тих чи інших країн. Питома вага такої робочої сили в загальних

витратах зростає за рахунок скорочення торговельних витрат, страхування,

рівня зарплати і доходів. Тим самим у цих країнах скорочується податкова

база і водночас зростає попит на соціальні гарантії при падінні можливостей

щодо їх забезпечення.

Отже, основними наслідками глобалізації в індустріально розвинутих

країнах світу є такі. По-перше, змінюються підходи до розробки і здійснення

торговельної, промислової та конкурентної політики. По-друге, зростання

внутрішньофірмових трансакцій ускладнює реалізацію економічної й податкової

політики. По-третє, уряди натрапляють на труднощі електронного управління

трансакціями, оскільки зв'язок зростаючого глобального ринку з географічною

територією дедалі послаблюється. По-четверте, урядам стає важче реалізувати

цілі соціального добробуту, адже мобільність капіталу зменшує ефективність

трудового законодавства і стандарти праці.

Важливим елементом аналізу процесу глобалізації є розгляд її як багато-

рівневої, ієрархічної системи.

Світовий рівень глобалізації визначається зростаючою економічною

взаємозалежністю країн і регіонів, переплетінням їхніх господарських

комплексів та економічних систем. Глобалізація на рівні окремої країни

характеризується такими показниками, як відкритість економіки, частка

зовнішньоторговельного обороту чи експорту у ВВП, обсяг зарубіжних

інвестиційних потоків, міжнародних платежів та ін. Галузевий зріз

глобалізації найкращим чином ілюструється співвідношенням обсягів

зустрічної внутрішньогалузевої торгівлі до світового виробництва галузі,

відповідним показником у сфері інвестицій, а також коефіцієнтом

спеціалізації галузі, розрахованим на основі співвідношення національних і

міжнародних експортних квот галузі. Нарешті, глобалізація нарівні компанії

залежить від того, наскільки ефективно вона диверсифікувала свої

надходження та розмістила свої активи в різних країнах з метою збільшення

експорту товарів і послуг та використання місцевих переваг, пов'язаних з

ширшим доступом до природних ресурсів та відносно дешевої робочої сили.

Ступінь глобалізації компанії не в останню чергу визначається такими

показниками, як міжнародне розосереджування надходжень від продажів та

головних активів, внутрішньофірмова торгівля та відповідні технологічні

трансфери.

Загальною передумовою глобалізації компаній є рівень використання

комп'ютерних і комунікаційних технологій, що дають можливість розширювати

обмін ідеями та інформацією між різними країнами, збільшувати знання

споживачів про іноземні товари. Кабельні системи в Єгропі й Азії дають

змогу фірмам у численних країнах одночасно формувати регіональний, а іноді

й глобальний попит. Завдяки глобальним комунікаційним мережам створюється

можливість координувати виробництво і спільні цілі у світовому масштабі

таким чином, що компанії виробляють у різних частинах світу один і той

самий кінцевий продукт. Скорочення митних бар'єрів щодо інвестицій і

торгівлі переважною більшістю урядів прискорює відкриття нових ринків для

міжнародних фірм, які не лише здійснюють експорт, а й створюють виробничі

потужності для місцевих виробників. Проглядається також тенденція до

уніфікації та соціалізації глобальної спільноти. Такими є головні

особливості глобалізації на сучасному етапі.

Процес формування елементів глобальної економіки розвивається одночасно

в кількох напрямах. Перший з них пов'язаний зі збутом товарів і послуг на

внутрішньому ринку в умовах, з одного боку, значного зростання масштабів

виробництва, з іншого — відносного насичення потреб усередині країни саме

на товари і послуги національного виробництва. На цій основі виникає

постійна потреба в пошуку зовнішніх ринків для реалізації валового продукту

у вартісній та натурально-речовій формах.

Другий напрям дещо протилежний. Він передбачає широкий вихід на

світовий ринок у зв'язку з відсутністю в національному господарстві всієї

гами засобів і предметів праці, які б забезпечували безперервність і

розширення процесу виробництва. Йдеться про широку закупівлю на світовому

ринку машин та устаткування, нових технологій, сировини, матеріалів,

електроенергії, нафти, газу тощо. Розширення цього каналу міжнародного

економічного спілкування детермінується, з одного боку, неможливістю й

економічною недоцільністю виробництва в межах окремих країн усієї

номенклатури, скажімо, продукції машинобудування. Економічно вигідніше

розвивати міжнародну спеціалізацію та взаємний обмін продукцією. З іншого

боку, запаси природних ресурсів розміщені по країнах і регіонах украй

нерівномірно, що потребує їх певного «перерозподілу» за допомогою світової

торгівлі. Наприклад, на країни — експортери нафти припадає 37 %

загальносвітового видобутку нафти, а споживають вони всього 15 %,

відповідні показники для промислово розвинутих держав — 15 і 56 %.

Глобальна економіка включає в себе такі головні елементи:

• міжнародну науково-технічну сферу;

• систему міжнародного виробництва;

• світовий ринок і міжнародну торгівлю;

• міжнародну валютно-фінансову систему.

Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентровано

реалізуються у формуванні світового ринку технологій, «ноу-хау», патентів і

ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг. Відповідно до

визначальних тенденцій світового економічного розвитку в сучасних умовах

різко посилюється значення науково-технічних компонентів господарського

зростання як факторів динамізації та якісного вдосконалення виробництва.

Так, обсяг наукової діяльності подвоюється приблизно кожні 10—15 років, а

кількість науковців, за даними ЮНЕСКО, за останні 50 років зростала майже в

4 рази швидше, ніж загальна чисельність населення, подвоюючись у розвинутих

країнах через 7—10 років. Подвоєння кількості заявок на наукові відкриття

та винаходи відбувається в середньому кожні 2,5—3 роки. Згідно з

прогнозами, у ХХI столітті науково-дослідною роботою буде займатися близько

20 % працездатного населення. На цій основі посилюватимуться процеси

інтелектуалізації виробництва і праці, зростатиме ефективність використання

всіх ресурсів. Провідні позиції в міжнародному технологічному обміні міцно

утримують США, частка яких у продажу ліцензій — майже 2/3 світового обсягу.

Слідом ідуть Японія, Велика Британія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург і

Швеція. Останнім часом значну активність у цій сфері виявляють також

Австралія, Нова Зеландія, Бразилія, Мексика, Марокко та інші країни.

За 20 років питома вага товарів, що втілюють у собі високі технології,

збільшилась у міжнародній торгівлі вдвоє. Це сприяє піднесенню загального

рівня світового технологічного розвитку, розширює можливості використання

технологічних ресурсів менш розвинутими в економічному відношенні країнами.

Широка міжнародна кооперація в галузі науки й техніки, обмін технологією,

патентами та ліцензіями формують постійно діючу міжнародну науково-

технологічну систему.

Сфера міжнародного виробництва як елемент глобальної економіки

викристалізовується нині на основі взаємодії трьох найголовніших процесів:

міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, спільної

інвестиційної діяльності й спільного підприємництва. Найвиразніше тут

проявляється роль ТНК, спільних підприємств, вільних економічних

(експортних) зон тощо. Відносини у сфері міжнародного виробництва

визначають зміст, динаміку і структуру господарської взаємодії в інших

підсистемах світової економіки.

У процесі посилення глобалізації господарського життя органічно

поєднуються національні та інтернаціональні форми виробництва. На цій

основі розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво внаслідок

взаємодії в єдиному виробничому процесі різноманітних за своїм походженням

ресурсів і факторів. Найяскравіше це проявляється в діяльності ТНК,

спільних підприємств, при реалізації міжнародних інвестиційних проектів, у

межах вільних економічних зон тощо. У цілому на вказані форми міжнародного

виробництва тепер припадає від 30 до 50 % матеріального, фінансового й

технологічного обороту світової економіки.

Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзеркалюється рух

різноманітних ресурсів, що переміщуються між країнами, регіонами, фірмами

та юридичними особами, є міжнародний обіг, світова торгівля. Про зростаюче

значення міжнародної торгівлі в сучасному світовому економічному розвитку

свідчать такі дані. У 1900 році обсяг світової торгівлі щодо світового

валового національного продукту (ВНП) становив 12 %, а в середині 80-х

років — уже 26 %. Співвідношення середньорічних темпів зростання світової

торгівлі й світового виробництва в другій половині XX ст. показане в табл.

2.1.

Таблиця 2.1

Середньорічні темпи зростання світової торгівлі й світового

виробництва, %

|Роки |Світовий експорт |Світове виробництво |

|1950—1956 |8,2 |5,2 |

|1957—1966 |7,7 |4,5 |

|1967—1976 |6,8 |4,5 |

|1977—1986 |3,8 |2,5 |

|1987—1994 |5,3 |2,8 |

|1995 |2,4 |2,3 |

|1996 |5,8 |3,0 |

|1997 |8,6 |2,5 |

|1998 |5,5 |3,2 |

|1999 |8,9 |3,3 |

Наведені цифри переконливо свідчать про випереджаюче зростання

міжнародної торгівлі порівняно з соціальним продуктом. Розгортаються

процеси, пов'язані з поглибленням міжнародного поділу й кооперації праці,

глобалізацією господарських зв'язків, посиленням взаємозалежності країн і

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9