Формування недержавного сектору економіки на прикл приватизації

на 1 січня 1995 року не перевищує 33000 млн.крб. Продаж об'єктів цієї групи

здійснюється із застосуванням способів, які передбачають конкуренцією серед

покупців, але якщо для участі в аукціоні, конкурсі зареєстровано одного

покупця, то приватизація цього об'єкту здійснюється шляхом викупу таким

покупцем. Члени трудового колективу підприємств у разі викупу державного

майна мають право на розстрочку платежу строком на 1 рік. Це буде сприяти

прискоренню процесу приватизації.

Якщо говорити про значення малої приватизації то вона дозволяє вилучити з

обігу значну кількість зайвих грошей. Основна мета малої приватизації-

поповнити споживчий ринок товарами та послугами, покращити обслуговування

населення. Другою найважливішою метою є створення умов першопочаткового

накопичення капіталу, який згодом можна буде вкласти у великі підприємства.

Приватизація комунальної власності в макроекономічному плані повинна

ставити своїм завданням підвищення рівня забезпечення соціально-побутових

потреб населення на основі розвитку ринкової економіки, більш ефективного

використання економічного потенціалу, а також залучення іноземних

інвестицій. У першу чергу це стосується торгівлі, громадського харчування

та побутового обслуговування. Вона також має привести до збільшеняя

прибутків місцевих бюджетів, як за рахунок продажу майна, так і внаслідок

підвищення рентабельності приватизованих підприємств.

Для більш повного вивчення проблеми приватизації об'єктів комунальної

власності, необхідно звернутись до міжнародного досвіду в частині

встановлення та регулювання недержавного сектору економіки..

3. Механізм та шляхи проведення приватизації

в постсоціалістичних країнах

Процеси приватизації в різних країнах, мають як багато спільних рис так і

багато особливостей, але йдеться не про різні моделі приватизації, а лише

про адаптацію загальної (класичної) моделі приватизації до умов тієї чи

іншої країни. Суть загальної моделі полягає в тому, що приватизує той, у

кого кращий приватизаційний проект і хто більше платить. Особливості

адаптації даної моделі до місцевих умов надають спеціфічних рис процесам

приватизації в різних країнах. Система приватизації має бути адекватна

ситуації, потрібно враховувати при цьому всі критерії: економічний,

політичний, соціальний, моральний.

У більшості країн приватизація - це повільний процес. Якщо державі вдається

приватизувати кілька десятків підприємств протягом року, це вважається

великим успіхом. Все ж таки приватизація має прогресувати. Нехай, повільно,

але постійно і неухильно.

В цій главі спробуємо розібратися з досвідом приватизації в різних країнах,

проаналізувати його. Хоч досвід інших країн і не можна механічно перенести

на грунт України, але його можна використати.

В Чехо-Словаччині з приходом до влади демократичного уряду в 1989 р.

намітився курс на зміну відносин власності в основі якого лежала

приватизація. В ЧСФР існували як і в більшості постсоціалітичних країн,

величезні можливості для приватизації. Причина цього полягає в тому, що по-

перше, майже 100% майна в народному господарстві перебувало у власності

держави.Сам по собі це фактор вимагав швидкого здійснення приватизації. Але

висока швидкість приватизації могла зашкодити ефективності всієї програми.

По-друге, економіка цієї країни зазнала впливу норм та стандартів, які

розвивалися тут протягом останніх 40 років. Фактично будували ринкову

економіку, не знаючи як вона виглядає (як і всі постсоціалістичні країни).

По-третє, приватизація була позначена браком місцевого капіталу і опором до

приходу іноземного капіталу.

По-четверте, вона позначена конфліктом між окремими соціальними верствами,

що конкурують за власність. Можна виділити кілька різних дійових осіб, що

конкурують за власність, якої не вистачає для кожного: клас підприємців, що

зароджується; керівництво компаній; ті, кому повертають їхню власність; ті,

хто керував протягом минулих сорока років, розбагатілі на "чорному" та

"сірому" ринку, чий вступ до процесу приватизації передбачений з точки

зору випуску в обіг "брудних грошей".

З цією метою, починаючи з липня 1990 року, утворюються федеральні та

республіканські міністерства по управлінню державним майном та його

приватизацією.

В Чехо-Словаччині були знайдені такі основні форми приватизації:

реституція; "мала" приватизація; велика приватизація.

Реституція - це відновлення майнових прав власників, їх нащадків чи

правонаступників на землю, нерухоме майно і засоби виробництва, які раніше

були націоналізовані, конфісковані, або іншим способом вилучені проти їх

волі у власність держави.

На основі великого закону про реєстрацію, прийнятого федеральним

парламентом ЧСФР у лютому 1990 року, держава була зобов'язана повернути

раніше націоналізовану власність або відшкодувати її в іншій формі

колишньому власникові, чия власність була експропрійована, або їх змусили

за допомогою податків та рентних платежів передати свою власність у дарунок

державі у 1955-1959 рр.[62.74]

Реституція в Чехії і Словаччині має місце як у "малій", так і у великій

приватизації. Від 3 до 10% великих господарських одиниць були повернені

колишнім власникам. У багатьох випадках реституція виражалася у фінансовій

компенсації або переданні пакета акцій, а не у фізичному повернені

нерухомого майна.

Усі приватизаційні проекти великої приватизації, подані на розгляд до

Міністерства приватизації, мали містити відомості і про те, що всі

претензії, які стосуються реституції виконані. Що стосується "малої"

приватизації, то регіональна приватизаційна комісія перш ніж оголосити

продаж на аукціоні того чи іншого господарського об'єкта "мала" встановити

його власника. Якщо ним виявлялася держава, то об'єкт відразу ж виставлялся

на аукціон. У іншому випадку комісія з'ясовувала, чи є реституційна заява.

Закон про "малу" приватизацію передбачав продати або здати в оренду об'єкти

вимагаючи, щоб продаж здійснювався через аукціон. Будь-яка особа могла

запропонувати приватизувати в рамках малої приватизації будь-яке

підприємство, якщо воно не підлягало реституції. Для цього потрібно було

надати пропозицію у регіональне відділення приватизації. При цьому не було

ніяких офіційних обмежень щодо розміру підприємств, які приватизуються за

цією програмою, але підприємства, що їх планувалося приватизувати у рамках

великої приватизації не могли бути запропоновані на продаж з аукціону у

рамках "малої" приватизації. Пропозиції на приватизацію, схвалені місцевими

радами приватизації, затверджувалися республіканськими міністерствами

приватизації, а запропоновані об'єкти передавалися на аукціони.

Власник підприємства, що приватизувалося, мав право протестувати в судовому

порядку проти приватизації в тому разі, якщо міг довести, що продаж

підприємства загрожує роботі головного підприємства. Це положення

створювало перепони, бо головні підприємства чинили опір спробам продати на

аукціонах їхні дочірні підприємства, але з іншого боку воно мало і

позитивні результати, адже протидіяло децентралізації капіталу, зниженню

ефективності виробництва.

Це на мій погляд, важливе положення. В Україні весь приватизаційний процес

супроводжувався демонополізаційною політикою та створенням малих, середніх

та спільних підприємств. "Першочергове завдання - створити організаційно-

економічні умови для структурної перебудови... З цією метою треба

забезпечити сприятливі умови для розвитку малих і середніх, а також

спільних підприємств. Внаслідок реформування відносин власності (переважно

через малу приватизацію) у 1996 р. передбачається подальше зростання

кількості малих підприємств (до 115 тис.од.) і підприємств, спільних із

суб'єктами господарювання іноземних держав (до 42 тис.од.)"[19.8].

Якщо малі підприємства створюються не на базі діючих і не порушують

технологічних зв'язків, то це, безумовно, буде сприяти технічному та

економічному зростанню. В тому випадку, коли малі підприємства створюються

на базі діючих і тим самим загрожують роботі головного підприємства, то на

озброєння можна взяти досвід Чехії, де в судовому порядку можна було

опротестувати приватизацію цього підприємства.

Закони про "малу" приватизацію дали змогу приватизувати тільки майно, а не

цілі підприємства або перетворені компанії. Особливо це стосується установ,

які працюють у сфері торгівлі, обслуговування та інших але за винятком тих,

які виробляють сільсько-господарську продукцію.

Закон про "малу" приватизацію вигідний для підприємців-початківців тому, що

переможець на аукціоні платить відразу за об'єкт, а за матеріально-технічні

цінності протягом 30 днів. Це явище можна розглядати як державну підтримку

нових приватних підприємців, адже нові приватні власники заборгували

державним компаніям понад 1 млрд. крон за матеріально-технічні запаси, а

парламент відкидає всі поправки до закону з цього приводу.

З процесу приватизації в Чехії виключалися ті об'єкти власності, які

належать особам, що постійно проживають за кордоном, або власність, щодо

якої є зареєстровані реституційні заяви. Не приватизувались згідно з

законом про "малу" приватизацію медичні установи, будівлі на курортних

зонах, власність у сфері сільського господарства.

При проведенні приватизації в Чехії ніхто не мав ні привілеїв, ні переваг.

Ні управлінцям, ні робітникам не надавалося ніяких пільг. Виняток становили

лише ті підприємства, які були передані державою в оренду до прийняття

закону про "малу" приватизацію. Орендарю надавалося право першого вибору не

пізніше ніж за п'ять днів до оголошення дати проведення аукціону.

Іноземні інвестори також мали право приймати участь в аукціонах, але це

регулювалося окремими постановами. Вони не мали права приймати участь в

першому раунді аукціону. Якщо виставлене на продаж майно не було продане,

то через кілька тижнів або місяців воно повторно виставлялося на аукціон, у

якому іноземні інвестори вже мали право брати участь.

Якщо не було бажаючих придбати виставлений об'єкт за стартову ціну то

проведення аукціону можна було перетворити на аукціон за "голандською"

схемою. У цьому випадку стартова ціна зменшувалася доти, поки хтось купував

об'єкт. Якщо ж стартова ціна зменшувалася вдвічі і не було бажаючих його

купити, то аукціон закривався на 5-6 тижнів, починався другий раунд

аукціону. Зниження ціни при цьому допускалося до 5 разів нижче від

стартової. На цьому етапі до участі в аукціоні допускався іноземний

інвестор.

"Голандські" аукціони в Чехії були об'єктом запальних суперечок. Вони

проводяться тоді, коли ніхто не бажає платити стартову ціну і таким чином

кінцева ціна є нижчою за стартову. Голандські аукціони в Чехії також були

частиною "малої" приватизації, правильність якої викликала сумніви. Багато

людей відчувало, що якщо об'єкт було продано за ціну нижчу від офіційної

стартової, то покупець одержував подарунок від уряду. З цього приводу

іноземцям дозволялося брати участь лише у другому раунді аукціонів.

Що стосується сприйняття народом "голандських" аукціонів, то воно цілком

негативне. Частково це пояснюється тим, що вони були й надалі пов'язані зі

зловживанням. В Чехії не існує юридичного акту в якому було б передбачені

санкції в разі шахрайства або обману будь-якого типу, що трапляється на

цих аукціонах. Широкі верстви населення протестували також проти продажу

власності нижче реальної вартості.

Якщо говорити мовою цифр про приватизацію в Чехії, то варто використати

таблицю складену Яном Младеком та Міхаєм Мейстриком, що і використана

(див.табл. 1.3.1, с. ).

З таблиці видно, що 58% проданих об'єктів становили магазини, 8% -

ресторани, 16% - об'єкти побутового обслуговування, 2% - мотелі.

Аналізуючи таблиці 1.3.2 та 1.3.3, можна сказати що 44 об'єкти малої

приватизації продані за цінами понад 50 млн.крон. За найбільшу ціну в

процесі малої приватизації був проданий ресторан "Масова" в центрі Праги,

який при стартовій ціні в 23,2 млн.крон було продано за 235 млн.крон. Такі

об'єкти більш підходять до великої приватизації ніж до "малої".

Останні аукціони малої приватизації було проведено влітку 1993 року. Усього

було продано 25967 господарських об'єктів, загальною початковою вартістю в

26.709 млрд.крон тобто на 13% більше ніж планувалося.

В цілому приватизація в Чехії була виконана на 95-97% протягом двох років.

"Мала" приватизація в Чехії пройшла успішно завдяки розробленій

законодавчій базі, гарній організації, підтримці населення. Механізм

реалізації був простим:

- відкритий аукціон, включаючи "голандську" схему;

- конкурс (тендер) у відкритій і закритій формах;

- безплатна передача майна та прав власності колишнім власникам або

нащадкам;

- повернення землі, лісів, церкві.

"Мала" приватизація в Чехії своїй успішній реалізації завдячує підтримці

держави. Держава створила спеціальний інвестиційний банк, який мобілізуючи

тільки реальні кредитні ресурси, видавав кредити для "малої" приватизації.

Цей інвестиційний банк був створений як акціонерне товариство. Він видавав

гарантії тим підприємцям, що хотіли брати участь у приватизаційних

аукціонах і конкурсах, але не мав під заставу для цього кредиту ніякого

майна. Цим банком були розроблені фінансові програми для підтримки малого

та середнього бізнесу.

Для України особливо важливим є досвід Чехії в організації програм

підтримки малого та середнього бізнесу.

Перша з них була орієнтована на новачків, які отримували компенсацію на 7%

строком на 6 місяців від процентної ставки за кредит, яка не перевищувала

12-17%.

Друга програма діяла в районах, де структурна перебудова промисловості

призвела до високих рівнів безробіття. Для підприємців в цих районах

кредитна ставка знижувалася на 4%.

Третя програма орієнтована на тих, хто вже працював. Проценти за кредит в

рамках цієї програми не знижувалися на 4%.

Також підприємцям надавалась безплатна консультація. Ці витрати брав на

себе банк.

Доприватизаційна структура форм власності в Чехії і в Україні

характеризувалася домінуванням державної власності, але в силу існування

пільг в отриманні кредиту створювали реальні передумови зародження

підприємців в Чехії. Якщо в Україні першопочатковий капітал створювався

завдяки спекулятивним операціям, то в Чехії для того, щоб відкрити свою

справу можна було скористатися більш цивілізованим методом.

"Мала" приватизація в Словаччині починалася разом з Чехією на єдиному

терені Чехо-Словаччини. Вони мали спільні форми та методи. Закінчилася

приватизація в Словаччині у вересні 1993 року. Аукціонна форма проведення

малої приватизації привела до виникнення організованих груп, які

шантажували зацікавлених в аукціоні осіб, вимагали від них заплатити певну

суму, в іншому разі погрожували підняти ціну об'єкта. Часто траплялось так,

що ціна на аукціонах підні"мала"сь на багато вище реальної вартості

приватизованого об'єкта.

В Словаччині, як і в Чехії найбільше розповсюдження отримав прямий продаж

державою певним особам акцій або майна (60%).

Приватизація в Словаччині підтверджує висновок, що приватизація вимагає

тривалого часу. Вона не є єдиною панацеєю проти неефективності

виробництва. В умовах коли, підприємства не здійснюють ніякої

підприємницької діяльності, не вкладають інвестицій, працюють для

короткострокової вигоди, то звичайно, наслідком буде ціла низка негативних

явищ. Серед них:

- збільшення державного боргу,

- від'ємне сальдо зовнішньоекономічних операцій;

- інфляція;

- зростання рівня безробіття.

Однією з характерних рис приватизаційної програми Чехії та Словакії було

те, що пріоритет віддавався приватизації найбільш збиткових фірм. Якщо

фірма опинилася на грані банкрутства, то її включають у першочергову

приватизацію. З одного боку це гарно, адже на себе хтось візьме ризик

купівлі збиткової фірми і нестиме відповідальність за її роботу. А з

іншого - іноді управлінці самі хочуть довести підприємство до межі

банкрутства для того, щоб дешевше приватизувати його. Це одна з негативних

тенденцій приватизації. Державі варто було прийняти міри, щоб

приватизовувати ефективно працюючі підприємства, наприклад, як у Китаї.

Мало чим відрізняється "мала" болгарська приватизація від чеської та

словацької. Вузькомасштабна приватизація в Болгарії розпочалася в березні-

червні 1991 року. Були розроблені різні документи, які регулювали порядок

відкритого продажу державної та муніципальної власності. В цей час був

намір розпочати програму приватизації великої кількості державних

муніципальних підприємств, у тому числі підприємств туризму, магазинів,

ресторанів, майстерень, бензоколонок, офісів, складських приміщень.

Програми продажу готували міністерства промисловості, торгівлі та послуг і

муніципалітети великих міст. Ради управління компаніями діставали

повноваження проводити торги під наглядом галузевих міністерств і

муніципальних рад. Єдиним дозволеним способом продажу був продаж за

конкурсом.

Стартові ціни на активи, виставлені на продаж, встановлювали управління

підприємств, що приватизуються, на базі оцінки. Цю оцінку проводили

незалежні експерти, яких вибрали з-поміж 1517 чоловік спеціально

уповноважених Міністерством фінансів та Міністерством юстиції. Компанії,

що підпадали під цю програму мали залишити собі 40% надходжень від

продажу, 30% перерахувати до державних і муніципальних інвестиційних

фондів, а решту 30% на погашенння зовнішнього боргу.

Реалізація програми принесла скромні результати. Взагалі було проведено 60

відкритих торгів на конкурсній основі. Вартість виставленого на торги майна

становила 75 млн.левів (3,33 млн.доларів США).За цей час не було жодної

загальної інформації про виручку на торгах. Спочатку намічалось

приватизувати понад 300 бензоколонок. Тільки 3 із виставлених у червні

1991 року на відкриті торги було продано. Було проведено 6 відкритих торгів

підприємств торгівлі та послуг, на які було виставлено 66 об'єктів, 56 із

них продано.

Програма приватизації в Болгарії була малоефективна тому, що не було чітких

критеріїв оцінки власності, погано був організований маркетинг

підприємств, які виставлялися на торги, не було серйозних спроб залучити

іноземних інвесторів.

Якщо в більшості країн "мала" приватизація відбувалася централізовано то в

Польщі вона відбувалася децентралізовано.

У грудні 1989 року в Польщі існувала 151 тисяча магазинів, які торгували в

роздріб. З них біля 124 тисяч (приблизно 95% загальної пллощі магазинів)

використовувалися у державному та кооперативному секторах. Приблизно 27000

магазинів і 5% площі знаходилось у приватному секторі. Тобто, в Польщі, як

і в більшості постсоціалістичних країн, переважна частина власності була

державною. В 1990 році тут почався процес трансформації власності. Він був

започаткований такими законодавчими актами, як "Закон про економічну

діяльність" (1989 р.), "Закон про місцеве самоврядування" (1990 р.), "Закон

про житло" (1990 р.). "Закон про економічну діяльність" положив початок

"малої" приватизації, легалізував існування приватного підприємництва без

особливих дозволів і ліцензій. Внаслідок цього були усунені

адміністративні бар'єри і 1989 рік дав початок росту приватних компаній.

Другою важливою віхою в процесі приватизації в Польщі був "Закон про

місцеве самоврядування", що надавав муніципалітетам право власності.

Передача прав власності муніципалітетам означала децентралізацію цього

процесу.

"Мала" приватизація в Польщі, тобто дія муніципального уряду, що складалася

з передачі приватним особам або їх компаніям неповного набору майнових

прав (право оренди) на основні фонди, почалося в 1990 році. Службові

приміщення на початку приватизації здавалися в оренду. Це зумовлювалося

тим, що малі фірми часто не мали коштів для купівлі відразу приміщень для

ведення бізнесу, адже останнє супроводжувалося значними витратами

капіталу, але з іншого боку орендні відносини ставили розвиток комерційних

фірм в залежність від політичних рішень.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13